Меню сайту
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Творчість наших вихованців
Відгук на книгу Анатолія Птіцина «Ниточка і Ложкін» Пройшовши залами бібліотеки, я завітала до відділу фантастики, де випадково натрапила на книгу А.Птіцина «Ниточка і Ложкін». Чесно кажучи, мене насамперед привабили цікаві малюнки і, звісно ж, сама назва. Погодьтесь, «Ниточка і Ложкін» - досить-таки незвично і зацікавлює читача. Кілька днів я ніяк не починала читати…Продивлюся малюнки, прочитаю перше речення – і все! Та все ж якось у суботу я вирушила у мандри до країни фантастичних пригод. Неймовірно! Але я прочитала понад 100 сторінок, і це за один день! Моя мама була приємно вражена… Тож, ознайомившись із твором, у мене виникли деякі запитання і пропозиції до автора. Анатолію, Ви постійно стверджуєте, що Наталочка – звичайна собі дівчинка, буденна і т.д. Вибачте. Але я з Вами не погоджуся. Яка ж вона звичайна? Ну, по-перше, хіба можуть таку собі «сіру мишку» називати Ниточкою? Навряд чи. А потім ще помаранчевий наплічник у гімназії з суворими правилами та обов’язковою шкільною формою, де панують чорний, білий, коричневий кольори. Хіба це не виклик? Хіба це не руйнування стереотипв? А взагалі мені сподобалось те, що ви зобразили Ниточку такою життєрадісною, сонячною! Вдало підібраний так званий її «життєвий» колір – помаранчевий: і наплічник, і туфлі… Дівчинка, яка на початку твору постає в моїй уяві типовою відмінницею, не йде до школи заради того, щоб погуляти в нових туфлях і сходити до зоопарку! І це мені надзвичайно подобається! Але знову повернуся до питання, яке мене бентежить найбільше. Звичайна дівчинка?Хто – Ниточка? Дівчинка, чийого кота звати Коржик, у якої вдома стоїть дзеркало, яке не показує дійсне зображення, а те, що йому заманеться (такий собі непередбачуваний телевізор), дзеркало, яке боїться губної помади? Якесь протиріччя! Можливо, Ви так і задумали? Щоб розповідь зробити ще більш цікавою? Ну тоді вам це вдалося! Що ж, це стосовно Наталочки (не забувайте, вона ж і Ниточка), але не можна забувати й про Ложкіна! Чесно скажу, перше враження, яке виникає про нього, досить-таки неприємне: невихований, неотесаний, безкультурщина! Як читаєш, так думаєш: «Ниточко, швидше, іди від нього якомога далі!» А як він сміявся із чужого горя: «Ги-ги-ги…», - неначе мавпенятко – нежива істота, неначе воно не може відчувати. Та дещо прояснює те, що він – чаримон, прилетівший з Місяця на свято День Чарівної Землі. Ну хтозна, можливо, там прийнято себе так поводити? Ми ж то на Місяці не були! До речі, Анатолію, мені надзвичайно сподобалося це слово – чаримон. Не якийсь там чаклун, чарівник, а саме чаримон. Оригінально! А значить – цікаво, що теж досить-таки важливо! Загалом, мені сподобалося, навіть дуже! Цікаво, захоплююче, з малюнками, а головне – доступно! Не люблю твори, зміст яких потрібно розшифровувати, вдумуватися ледь не в кожне слово. Якщо й читати, то легко й невимушено, читати й уявляти це, бачити у своїх фантазіях, посміхатися, а, дочитавши останнє слово, подумати: «Це що, все?» Тож, як бачите. «Ниточка і Ложкін» - саме для мене, а тому, думаю, і для більшості моїх однолітків. Раджу прочитати всім, хто захоплюється фантастикою та пригодами. Овсеп’ян Рузанна Відгук на книгу Катерини Паньо «Полювання на Сліпса» Щойно я прочитав твір молодої талановитої письменниці Катерини Паньо «Полювання на Сліпса». Чому мою увагу привернула саме ця книга? По-перше, зацікавила назва ( а вам, мої друзі, хіба не хочеться дізнатися що воно за створіння – отой Сліпс?). А по-друге, саме оформлення досить привабливе, малюнки – веселі, яскраві, незвичні. І вже з перших сторінок твору ти потрапляєш у фантастичний світ пригод лісових жителів. І не просто звичайних собі зайчиків чи білочок, а зустрічаєшся з тулуками, буркунами, няв-нявками, маленьким Хтосем та професором Глючкінсом. Головні герої хочуть відшукати Сліпса і зрозуміти, хто ж він є насправді. А Сліпс – це істота, яка хоче стати кимось іншим. Коли ж ми сумніваємося, а хто ми є насправді, то душе неприємно на душі, правда ж? Так само нелегко було було і Шурлі з Мурлою, які намагалися розібратися в собі. Але «коли їм добре разом, навіщо їм ця істина». А чи задумувався з вас хто-небудь, де саме живе Земля? Правда, цікаве питання? А ось лісові мешканці вважали, що дім Землі – це море, а може, й космос (а вам як здається?). Набагато страшніше, коли взагалі немає дому, як у маленького Хтося, незвичної істотки. Він дуже хотів сподобатися мамі Лулуки, щоб вона його залишила в себе. А що ж треба для цього зробити? «Досить бути самим собою!» - це і є головна думка твору. Так і Хтось, зрозумівши це, зізнався, що він і є справжнісінький Сліпс, але так хотілося стати Лулукою і знайти справжню сім’ю. На мою думку, кожна людина має бути справжньою, тобто самим собою. Але за фантастичними образами ми бачимо зрозумілі для будь-якої дитини речі – це щирість, справедливість, прагнення до любові, бажання бути потрібним комусь у цьому світі. Ця повість вразила мене своєю незвичністю і добротою. Хочете і ви долучитися до світу фантазії і мрії? Тоді ця книга для вас! Торонченко А. ТВОРЧА РОБОТА ОБРАЗ ІДЕАЛЬНОЇ ЛЮДИНИ В СУЧАСНОМУ РОЗУМІННІ Життя іде і все без коректур… Минають роки, століття, і, здається, погляди сучасної людини зовсім не схожі на світогляд наших прадідів, бо живемо у час інформаційних технологій, індустріального прогресу, фантастично комфортного побуту. До чого ж ще можна прагнути у задоволенні власних потреб? Можливо, це й так…, а щодо власного самовдосконалення, чи можна вважати сучасну людину бездоганною? Постійно нас запевняють у тому, що людство досягло вершин розвитку, а чи відчуває окремо взята особистість душевну рівновагу, намагається відшукати взірець у цьому суспільстві? Коли вже мова зайшла про ідеал, то, на мою думку, він змінюється з роками, ніби вимальовується поступово в результаті тривалих та численних спостережень. А взагалі це поняття досить абстрактне, оскільки цілком досконалих людей не існує взагалі. Погодьтеся, якщо ми досягли значних успіхів в одній галузі, наприклад, стали визнаними науковцями, то, можливо, занедбали власний фізичний розвиток, не звернули увагу на достатнє спілкування з родиною чи відновлення духовних сил. А це досить вагома причина не вважати успішну людину ідеальною особистістю. Щодо духовності, то це питання є надзвичайно хвилюючим для мене. Старше покоління часто нарікає, що молодь бездушна. Та чи завжди доречно звинувачувати саме нас у цьому. На жаль, це лише результат того прогресу, який розвинув до жахливих розмірів смертельні види «зброї» (включаючи і моральне розтління підростаючого покоління різноманітними інформаційними засобами), духовно спустошивши людей і не давши позитивної мети до щасливого майбуття. Недарма кожен з нас хоча б інколи відчував власне безсилля, озлобленість, депресію. Вражаючою є байдужість, а інколи й цинізм. Зіткнувшись з несправедливістю, жорстокістю, потрібно вирішувати наболілі питання, бо
Ідеальна особистість – це життєрадісна людина, яка не буде злостиво заздрити твоїм успіхам, і, не зважаючи на негаразди, залишатиметься добродушною і щирою, привітною у будь-які хвилини свого життя . Такими для мене є творчі особистості рідної Полтавщини: Раїса Кириченко, яка до останніх днів земного буття дарувала людям радість власними піснями, та поетеса Марійка Бойко, творчість якої спрямована на збереження й примноження родинних цінностей, духовне відродження молодої людини.
Я вважаю, що ми повинні очиститися морально, прозріти, навіть подумки не бажати ближньому лиха, адже
В усі віки молоде покоління шукало свій взірець у житті. Та якщо заглибитися в історію і проаналізувати бачення ідеального людьми різних епох, то й думки моїх ровесників багато в чому співпадають з цими поглядами і, здається, тисячолітні рубежі зникають. Я щаслива від того, що маю можливість спілкуватися з друзями, які прагнуть повсякчас самовдосконалюватись, ведуть здоровий спосіб життя , займаються улюбленою справою: професійно захоплюються танцями, музикою, спортом. Приємно відчувати, що серед моїх товаришів досить вагоме місце посідає і престиж отриманих знань. Адже недаремно ще М.Рильський у свій час писав:
Щаслива людина – то, можливо, і є ідеальна особистість. А щастя без кохання неможливе. Прикро, що в сучасному суспільстві досить часто меркантильні інтереси стають на перешкоді щирим почуттям. Ми шукаємо вигоду в усьому, на жаль, це інколи стосується і любові. Та я вважаю, що лише матеріальний достаток без взаєморозуміння, підтримки призводить до краху особистих відносин. Віддано кохаючи, ми можемо пробачити недоліки і тимчасові невдачі свого обранця, осягнути мудрість цього світу, бо
На мою думку, саме людина, яка здатна на таке велике мистецтво, як сприйняти недоліки і спробувати зрозуміти іншого, не засуджуючи його за власне світосприйняття, може бути ідеальною. І я вірю в щире кохання, дійсно,
Неодноразово від людей, які хочуть виправдати свої негідні вчинки, я чула думки про те, що сучасній молоді судилося жити в нелегкі часи змін, потрібно турбуватися лише про сьогодення, а моральні цінності відходять десь на останній план. Я б не хотіла прагнути до такого «ідеального» майбутнього. У нелегкі моменти свого життя завжди згадую про свою улюблену стареньку прабабусю. За свої 85 років на її долю випало стільки випробувань, що навіть уявити важко: голодомор 1932-33 рр., Велика Вітчизняна війна, відбудова, тяжка селянська праця (зустрічали і проводжали сонце на полі, а вдома ж ще діти і власне господарство). Та незважаючи на всі життєві негаразди, це людина надзвичайно щирої душі. Теплота бабусиного серця огортає мене при кожній зустрічі з нею. Саме вона «навчила дітей, як на світі по совісті жити», то хіба це не образ ідеальної людини? Не кожен може досягти вершин успіху та визнання мільйонів, але бути Людиною – це ідеал, до якого прагнули в усі віки. Звичайно, розумна впертість у досягненні мети, наполегливість – це неодмінні риси сучасної людини. Та гуманізм і гармонія у житті повинні стати ідеальними засадами будь-якої особистості.
Даценко Діана РЕПОРТАЖ ІСТОРІЯ РОДУ – ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ Дійти до Берліна З кожним роком живих свідків боротьби проти гітлерівських окупантів стає все менше й менше. Та поки серед нас є ці люди, черпаючи свої знання про Вітчизняну війну, треба спиратися перш за все на свідчення очевидців. Бо ж роки своєї молодості 80-90-річні дідусі та бабусі пам’ятають у гірких подробицях воєнних часів. На сьогодні ветеранів Великої Вітчизняної війни залишилося не так уже й багато. Безпосереднім учасником подій 1941-1945 років є моя прабабуся, бабуся мого батька, Кадасемчук (дівоче прізвище Алімпієва) Анна Іванівна, 1919 року народження, яка жива й донині, мешкає у м. Світловодськ Кіровоградської області. Час від часу я з батьками навідуюся до неї у гості, і мені завжди цікаво послухати її розповіді про воєнні роки. Анна Іванівна родом із міста Сан-Петербург, Росія. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, моя прабабуся гостювала у своєї рідні в Тульській області і тому не потрапила під блокаду Ленінграда, а її батьки і майже вся сім’я загинули в блокадному місті. Анну Іванівну призвали на війну в 1942 році рядовим солдатом. Жінка повинна була виносити поранених з поля бою. Але дорогою до військової частини вона та інші солдати потрапили під бомбардування. Багато хто був поранений, а Анна Іванівна оглушена вибухом. Після лікування служила при штабі 470-ої окремої автороти 356-ої стрілецької дивізії. На той час чоловічі посади в штабі віддавали жінкам, а чоловіків відправляли на фронт. Із спогадів Анни Іванівни я дізналася, що вона була старшим писарем при штабі роти аж до кінця війни. Брала участь у звільненні Чернігівщини від фашистських загарбників. На той час армією командував генерал П.О. Бєлов, а фронтом генерал К.К.Рокосовський. З великою теплотою згадує прабабуся український народ: «Бувало принесуть і яблук, і молока, а ми ділилися сіллю та милом, які були в дефіциті». Також Анна Іванівна брала участь у звільненні Білорусі, Прибалтики, Польщі. Має медаль за звільнення Риги, дві медалі за звільнення Варшави, медаль за звільнення Берліна. Прабабуся розповідає, як одного разу ледь не потрапила на гауптвахту: «Налетіла ворожа авіація і почала бомбити військову частину. Командир віддав наказ всім лягти на землю. А я присіла і дивилася, куди летить ворожий снаряд. Я не боялася загинути, бо поряд було багато смертей, і ми до них звикли, а боялася бути пораненою і немічною. А ще мені було шкода забруднити нову шинель, бо якраз пройшов дощ. Я пояснила командиру, чому не виконала наказ, то мене пожаліли і не віддали на гауптвахту». А ще розповідає: « Армію годували добре. Не забували нас і артисти. А одного разу приїхали показувати кіно. Я з двома солдатами йшла лісом до місця перегляду кінофільму, і ми потрапили під обстріл. Снаряди вибухали то перед нами, то за нами. Під час одного з вибухів мене оглушило звуковою хвилею. Тоді вже було не до фільму. Довгий час я не чула на праве вухо. Через той випадок маю проблеми зі слухом. Вже й не пригадаю, скільки було випадків, коли я могла загинути, але залишалася живою». Саме на війні моя прабабуся познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Кадасемчук Валентин Олексійович був командиром автороти 365 стрілецької дивізії, у якій і служила Анна Іванівна. Згадує, що він був дуже суворий, але справедливий. Валентин Олексійович наприкінці війни мав звання майора, а Анна Іванівна – старшого сержанта. Ще цілий рік після перемоги Анна Іванівна і Валентин Олексійович працювали в Берліні в групі окупаційних військ. Демобілізувалися в березні 1946 року. Сопільняк Світлана Україну світові явив
Від казки, що малює вечори На хуторі неподалік Диканьки, Великий Гоголь юної пори Явив Вкраїну світові й нащадкам.
Із повістей його прийшла до нас Історія, піснями перевита. Про те, як бився з ворогом Тарас, Як Січ обороняла віру й жито.
В характерах постав увесь народ: Самодостатній, волелюбний , смілий, Що списом зустрічав лихих заброд, Кладучи на вівтар і душу, й тіло. Дотепно, м’яко міг покепкувати. Століттями ростив пісенний сад, Якого й досі не переспівати.
Спроможний темні сили покорить, Слабкого прихистити співчутливо… Від нього й слово Гоголя іскрить, Як діамант, як геніальне диво. За твори, що у світ дзвенять піснями. Ти був і будеш завжди разом з нами. Бесарабов Данило Борімося за гідність Я не боюсь… Мені нема, чого боятись… Братів убито, кров не висохла свята, Не маєм права зараз ми лякатись, Хоч і кривава, але наша боротьба.
Я не прихильник вбивств, смертей я не хотіла, Але тепер вже брат за брата, кров за кров, Коли ворожа куля Сотню вбила, В минуле повертатися не можна знов!
Тим, хто чужу принизить намагався гідність, В цивілізованому світі місць немає, Свою не приховати інвалідність Народові, в якого совість відбирає.
Дай Боже розуму і трішечки любові Тим, хто готовий нам стрілять у спину, Не дай можливості їм більш пролити крові І сили вбити ще хоча б одну людину.
|
Календар
Перегляди
|